Попри кількатижневі попередження про російське вторгнення в Україну, ОБСЄ виявилась неготовою відреагувати на напад – вона хаотично евакуювала свій міжнародний персонал з України, не подбавши при цьому про українських працівників.

Журналістка та співзасновниця видання "Букви" Катерина Рощук на своїй сторінці у фейсбуці дає оцінку словам президента про те, що влада знала про вторгнення Росії ще рік тому, але вирішила не сіяти "непотрібну паніку". Далі пряма мова.

"Коли твоє минуле виривають, як аркуш з книжки, а потім зминають і викидають, це неможливо прийняти, – каже Катерина Радіонова з міста Попасна на Луганщині. – Живи заново, починай з нуля… Шок неймовірний. Я не була до цього готовою. У мене стався нервовий зрив, у мами також”.Катерині 28, вона відрізняє “Град” від “Смерчу”, знає про життя в підвалі без комунікацій і під обстрілами. А також, як це – вдруге залишати рідний дім та їхати в невідомість.

"Куди ти поїдеш? Тут хоч не стріляють", – чула я від багатьох людей. Їм теж в окупації некомфортно, але страх перед невідомим паралізує бажання жити вільно.До війни 230 км від Бердянська до Запоріжжя (через Василівку) маршруткою можна було подолати за 3 год. У травні бердянцям і маріупольцям знадобилося на це три доби, які вони провели у страху й невідомості, – такою виявилася ціна свободи.

Глушимо двигун. Видихаємо. Поряд паркуються такі самі переселенці, як і ми. Утомлені люди відчиняють дверцята авто, розминають ноги, допомагають вибратися притихлим дітям, витягують собак, переноски з кішками й клітки з папугами та хом'ячками. Підходять волонтери, вітають і всміхаються.

Ми не дочекалися “зеленого коридору”. Через два місяці після початку війни вирушили з окупованого Бердянська своєю машиною разом з такими само зневіреними людьми, коли зрозуміли, що в рідному місті стало зовсім небезпечно. Просто долучилися 30-ми до колони, про яку напередодні дізналися з вайбер-чату

«У місті ставало дедалі небезпечніше для жителів з активною проукраїнською позицією», — розповів ТЕКСТАМ Twitter користувач Гошик Вінницький у відповіді на запитання, як вони наважилися ризикнути виїхати.«Донька дедалі частіше жалілася на головний біль і прокидалась уночі з криками — ми жили неподалік Чорнобаївки, тож чули цілодобові вибухи, бачили й відчували все, що там відбувалося. Дорослі залишилися без роботи й грошей. Засобів для життя ставало щоразу менше, в місті погіршувалася ситуація з продуктами».Гошик Вінницький — анонімний акаунт (створений у 2015 році, має понад 1,7 тисячі фоловерів), автор якого — реальна особа, мешканець мікрорайону Шуменський. Упродовж війни писав про те, що відбувалося в тимчасово окупованому Херсоні: про обстріли, ціни, пошуки необхідних ліків тощо.«Новин з Херсону від мене, найімовірніше, більше не буде. Ми вирвалися з окупації. Чотири дні жили в автівці», — так починається його історія евакуації. З дозволу автора публікуємо цю історію, яку він розповів у Twitter-треді.