У п’ятницю, 17 липня, презентували проєкт реконструкції бруталістської будівлі на Троєщині, де планують облаштувати архів Українського інституту національної пам’яті. Адреса: вулиця Пухівська, 7 — поблизу озера Алмазне.

Йдеться про вишкрябані написи на стінах. Це справа рук польської та української шляхти. Вони містять особове та родове ім’я, інколи рік або дату відвідин храму. У ті часи таким чином людина наголошувала про свої особисті відвідини цієї церкви та паломництва, коли до храму привозили якусь особливо вартісну реліквію. Це додавало їй надію, що виголошені у храмі молитви будуть почуті та здійснені.

Ми знайшли єврейське кладовище на березі Інгулу, відвідали розташований поруч закинутий німецький цвинтар. Степ приховує кістки і надії багатьох. “Отут угорські могили з часу Другої Світової… Там закопали німецьких солдат, чорні археологи люблять приходити сюди… Євреїв, очевидно, розстрілювали на цьому схилі…” – невтомно розповідає Олег за кермом старих «Жигулів». “Молодий чоловіче, ключ до Півдня – один, – пояснює мені інтелігентний літній священник, або, як тут кажуть «батюшка», Микита Чудинович. – Геноцид 1930-1933 років. Усе. Більше анічого”.

Віктор Медведчук позивається до суду щодо захисту честі, гідності та ділової репутації та просить суд заборонити видання (виготовлення) та розповсюдження книги “Справа Василя Стуса” та поширення будь-якої інформації про книгу в ЗМІ та в інтернеті.

Упродовж 1940—1944 років за дроти Аушвіцу потрапили 5 груп українців: мешканці Закерзоння (території на захід від сучасного польсько-українського кордону); військовополонені офіцери та бійці Червоної армії з Наддніпрянщини та Східної України; члени ОУН (бандерівської) родом із Галичини та Волині; остарбайтери — молоді хлопці та дівчата з усіх куточків України і, нарешті, останніми — євреї з Закарпаття. Більшість українських жертв Аушвіцу не дожила навіть до «маршу смерті», як назвали самі в’язні пішу евакуацію Аушвіцу, розпочату 18 січня 1945 року.

При цьому чомусь український дискурс щодо протестів у США часто нагадує російський.

Одним із перших випадків, коли на сільській церкві зняли бляху, була церква у Криворівні в Карпатах. На це пішло 30 робочих днів у 2011 році. Готував парафіян до такого кроку священик Іван Рибарук, це тривало 15 років.

Про це пише археолог заповідника "Софія Київська" Тимур Бобровський.

Президент України Володимир Зеленський назвав Богдана Хмельницького історичним діячем, який справляє на нього враження, а про Степана Бандеру не зміг сформулювати однозначну думку.

Це доказ того, що "зрада", яку розганяють із цього приводу — м'яко кажучи, дещо перебільшена.