У дитинстві здається, що світ навколо нас стабільний. Що він завжди був таким, як тепер. І наш дім вічний, і що дерево у дворі було завжди - і завжди було таким же високим. Так само, наше місто завжди було таким самим. І там завжди говорили такою ж мовою, як тепер. І решта світу так: у Франції завжди жили французи, у Англії - англійці, а у Польщі - поляки. А потім підростаєш. І виявляється, що твій дім побудували за 20 років до твого народження, а раніш тут чийсь фруктовий сад. І що дерево у дворі посадили ще пізніше. Автор: Євген Лакінський

Україна пам’ятає скульптора і новатора з якоюсь сором’язливою обмовкою. Від найкращих творів, які Архипенко заповідав Україні перед смертю, УРСР відмовилась як від буржуазних. Навіть на Червоному корпусі Університету, в стінах якого народився скульптор, досі немає меморіальної дошки. А можна було б в одному із парків чи київських дворів (наприклад, чудово під це підходив би Гостинний двір) – встановити бронзові копії скульптур Архипенка. Була б особлива родзинка сучасного Києва, його рідного міста. Ліліана Вежбовська, мистецтвознавець

У нашому уявленні українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали "ворогів і зрадників" (часто - цілими сім'ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати. Над міфотворчістю розмірковує: Євген Лакінський