Жодна з робіт не перевертає свідомість. Режисери поки що не можуть вийти за рамки свого «культурно-національного» оточення і показати історію глибшу. Таку, яка докопується до глибин дущі і досліджує її потаємні куточки. Для наших режисерів середовище– тролейбуси, лікарні, під’їзди, одинокі пенсіонери, важливіші за сюжет. Кіно дивилася: Вікторія Хоменко

Для героїв «Істальгії», еміграція – це свого роду спосіб дереалізації дійсності. Не випадково, в фільмі так мало кадрів, покликаних зорієнтувати глядача на місцевості. Міста, в яких відбувається дія, практично невидимі, бо герої там насправді не живуть. Ті, хто виїхав, живе в спогадах, в надії на повернення. Ті, хто ще не виїхав, живуть в думках про перспективу еміграції. Кінокритик: Олександра Киричук

Новина про вихід у видавництві «Фоліо» однієї на двох книжки Сергія Жадана та Лади Лузіної «Палата №7» викликала в любителів сучасної української літератури подив. Спочатку багато хто вважав це жартом. Потім з’явилися кпини – дехто з недоброзичливців навіть припускали, що невдовзі Жадан почне писати тексти пісень для Наталі Могилевської. Скандальну літературну новинку читав: Олег Коцарев

Від Кубані до Львова. Архітектурний стиль Український модерн розповсюджений по всій території, де живуть українці. В Радянському Союзі УАМ таврувався, як націоналістичний і занепадницький – в ранньому, а в пізньому просто замовчувався (відомо: що не описане, того ніби і немає). Будівлі перебудовували і знищувались, особливо в 70-х рр. 20 ст., зі знущальною характеристикою "нє імєют архітєктурнай і істарічєскай цєнності".Стиль досліджувала: Gloria_ma

Серйозним структурним обмеженням політики Росії та її м’якої сили за кордоном є відсутність чітко сформульованої ідеї партнерства. Російські стратеги не здатні сприйняти те, що більшість м’якої сили Америки та Європи постає із спроможності Заходу будувати продуктивне партнерство і створювати нові можливості. Натомість російські політики зосередилися на мобілізації лояльних громад, які не бачать для себе можливостей в національній українській державі. Автори: Александр Богомолов та Олександр Литвиненко, Сhatham House

У міжвоєнній Галичині не було різкого розділення на міське й сільське культурне життя. Правда така, що українці, насамперед з матеріальних причин, дійсно частіше жили в селах чи невеликих містах, але видавничі центри та й центри культурного життя взагалі таки були міськими, насамперед, львівськими (але й не тільки – не можна поминути Станіслава, Перемишля, Коломиї). Вони й притягали до себе і творців і, як тепер модно казати, споживачів культурного продукту. Про те, як жили українськи митці на Галичині до 1939 року розповідають Ірина Фрис і Наталя Михайлівська, засновниці сайту Дівчата, котрий присвячений міжвоєнній жіночій прозі.