“Будуть проблеми з роботою. Але ми готові працювати будь-де, щоб тільки працювати” — коли ми тікали від війни в Польщу, такі слова лунали на вокзалах, у пунктах прийому біженців, у транспорті. Учителі, бухгалтери, хореографи — люди, вочевидь, досить успішні в Україні, готові були йти на найважчу, найбруднішу роботу, щоб лише працювати.

В українській фейсбук-групі “Батьки SOS” з початком війни обговорюють навчання в закордонних школах, до яких пішли маленькі біженці з України. Ми вибрали найцікавіші, на нашу думку, враження про те, як влаштовано процес навчання. Жодне з них не претендує на узагальнену оцінку шкіл чи освітньої системі в кожній з країн. Ця група відкрита для всіх охочих, цитати наводимо з указуванням авторства й незначними скороченнями.

З початку повномасштабного вторгнення Росії до ЄС в'їхали 5,3 мільйона українців. Такі дані наводить у своєму звіті Європейське агентство з охорони зовнішніх кордонів країн-членів Європейського Союзу Frontex. Звіт опубліковано 2 червня 2022 року.

Мої діти пішли до польської школи вже за кілька днів після приїзду. Далі навчатися дистанційно ми не хотіли. По-перше, через хоч і невелику, але різницю в часі. По-друге, мені не дуже подобалися уроки, на яких діти по пів години обговорювали вибухи чи стрілянину. Я хотіла, щоб школа, навпаки, відвертала увагу дітей від війни. Ну й по-третє, важливим моментом була соціалізація. Мої діти мали спілкуватися з однолітками, пізнавати культуру і звичаї країни, в якій опинилися.

Цей текст я пишу в містечку Хелмно на півночі Польщі. До українського кордону – майже 700 км. Шість років тому сюди поїхала на заробітки моя мама. Мені пощастило, бо мамин роботодавець запропонував мені роботу і дав безкоштовне житло. Працюю закрійницею на меблевій фабриці. Робота виснажлива, з 6:00 до 16:00 щодня. Мешкаємо ми у квартирі з трьома хлопцями з України. Нам з дітьми виділили окрему кімнату, ванна і кухня спільні. Це не те, до чого я звикла в Україні. Ми всі без кінця чатимося з подругами, котрі опинилися в різних країнах. Я вирішила про них написати.

Британський журналіст Ден Кірбі знайшов табір у Леонідівці Пензенської області, де росіяни розмістили примусових переселенців із Маріуполя. Виявилося, що він розташований поблизу колишньої військової бази, яка з часів Другої світової війни використовувалася як звалище радянської хімічної зброї. З 2008 по 2017 роки звалище в Леонідівці було частиною програми РФ із зменшення арсеналу нервово-паралітичних речовин, що включав VX і зарин. «Тексти» наводять головне з його розслідування.

До критої спортивної арени «Таурон» у Кракові — найбільша споруда такого зразка в країні, вміщає до 22 тисяч людей — кілька зупинок трамваєм із центру міста. Українців, які сюди добираються, легко впізнати, навіть не розмовляючи. Не валідують квитки (проїзд у громадському транспорті Польщі для українців відтепер безплатний), увесь час щось шукають у гугл-картах, деякі обличчя розгублені, як у людей, що не мають плану. Ще трохи поспостерігати, то можна розпізнати Чернігів, Харків та інші гарячі міста — по мимовільних здриганнях, коли пролітає літак або гуркоче трамвай поблизу.